Вона стояла біля високого дерева, притулившись до нього, така маленька порівняно з величезним товстим стовбуром. Поруч росли високі міцні, хоча вже й старі, граби. Зверху вони дивилися на дівчину і мовчали, як мовчав увесь замріяний ліс, обступаючи її зусібіч. Багато знав холодноярський ліс, багато бачив. Саме тут в Мотронинському монастирі ховалися від ворогів гайдамаки, саме тут, вірні своїм предкам, піднялися на боротьбу повстанці і проголосили Холодноярську республіку. Мовчить ліс... Допоки не розбудять його дзвони Мотронинського монастиря.

Дівчинка, замислившись, дивилася на багаття, яке яскраво палало серед невеликої галявини. Навколо сиділи люди – сильні і високі чоловіки. Вони тихо розмовляли, прислухаючись до кожного звуку навколо. З лісу наповзали сутінки разом з густим туманом. У небі спалахували зорі, проступали контури місяця, який повільно піднімався з заходу. Тихесенько віяв прохолодний вітерець.

Параска зробила кілька кроків вперед і раптом опинилася біля вогнища. Назустріч піднявся один з повстанців – велетенський, молодий і рішучий.

– Сестро моя, чого так довго? Ми вже почали хвилюватися, – він ніжно обійняв її і поцілував у волосся. Потім взяв з її рук плетену корзину з харчами на кілька днів, особливо тяжких для них, повернувся до товаришів і поділив їжу між ними порівну, заховавши те, що залишилось, у тайнику в печері – тимчасовому притулку.

З лісових хащів вийшли кілька дозорних. Вони з радістю вітали восьмирічну дівчинку, яка, ризикуючи своїм життям, заради них ходила небезпечними стежками сюди, а це далеко від її села: але ж в неї воював брат, якого вона поважала і любила.

– Петре, бережи себе, – тихо, щоб чув тільки він, сказала Параска, склавши долоні, як при молитві, піднявши свої темні очі до його мужнього обличчя.

– Обов’язково, моя дорога сестро. Але я тобі обіцяю, – останнє речення Петро промовив голосніше, – що, можливо, вже через рік, максимум через два, ні тобі, ні мені, нічого буде боятися та ховатися в темних гущавинах лісів Холодного Яру. Ми не будемо жахатися наших ворогів – ми їх переможемо. І будемо вільно жити на нашій землі. Перемога за нами!!!

– Так!!! Так!!!! – підхопили інші.

Раптом Петро нахилився і швидко підняв сестру, немов та нічого не важила, над своєю головою. Світ для Параски перевернувся. Вона дивилася тепер на людей, які в її уяві були героями, борцями за справедливість, велетнями, зверху вниз (хіба ж можливо?!), а небо… ось воно, тут поруч; ці фантастичні, схожі на жахливих чудовиськ з маминих казок дуби та граби оточували її, а їхнє ще тепле від жаркого сонця листя торкалося її носа, чола, шиї. І в душі щось змінилося. Почуття радості, безпеки поряд з непереможними лицарями лісів та якогось внутрішнього святкування, від якого сильніше забилося серце, охопило дівчинку. Їй хотілося співати і кричати на весь світ: “Ми переможемо, і життя стане прекрасним!”.

А повстанці зібравшись навколо, скандували: “Слава! Слава! Слава Україні!”.

І щось у цій миттєвій сцені було зворушливе і сильне. Тому що вона відображала споконвічне прагнення народу до волі та перемоги. І для людей, які вже через кілька днів мали загинути, ця маленька дівчинка була надією і символом майбутнього України, а що це майбутнє буде щасливим, вони не сумнівалися.

“Пашо! – звернувся до неї брат, опускаючи її на землю. – Це я кажу тобі, щоб передала все батькам і односельцям. Якщо я загину, передай і своїм дітям, і онукам:

– Боріться! Боріться, щоб там не трапилось. І ви переможите! Любіть неньку Україну! І тоді вона не загине, а ви будете жити вільно й щасливо.”

Можливо, він вже тоді відчував щось… Якась лиха біда переслідувала хоробрих бійців. Йшов 1920 рік. Більшовики з метою покарання шукали повстанців по всьюму Холодному Яру. Петро знав про це.

Параска інстинктивно відчувала тонкощі насторою борців і відверто запитала:

– Ти загинеш?

Йому перехопило дихання, гіркий клубок застряв у горлі. Він уриваним голосом відповів:

– Так…

І відвернувся.

– Іди вже пізно, – відправляв Параску додому один з друзів Петра.

Всі мовчали. Було чутно лише шелестіння листя на деревах.

Десь далеко прогримів постріл.

Було дуже рано. Сонце ще не з’явилося з-за обрію. Тільки починало світати. Але вже голосно защебетали пташки. На все село заспівали півні.

Токовенки прокидалися раніше за всіх: роботи багато, а допомагати нікому. Син Петро разом з сільськими хлопцями у лісі, в Холодному Яру. Мала дочка Параска вчора відносила їм харчі.

Посивілий старий Оверко вийшов з хати в старих штанях та сорочці, потемнілій від часу. Сів на ослінчик, з насолодою вдихаючи ранкове повітря. Тополі, що росли за кілька метрів від хати, тихо гомоніли, і щось було у цьому гомоні загрозливе, ніби вони попереджали про кінець спокійного життя. “Хоча яке воно спокійне! – з гіркотою подумав Оверко. – Коли син воює, а кляті більшовики з хвилини на хвилину можуть з’явитися і покарати тільки за те, що живимо на рідній землі.” Старий важко піднявся, підійшов до криниці, набрав з неї води, зняв сорочку і вилив на себе, здригаючись від холоду.

Але відчуття тягаря на душі не проходило. Щось в навколишньому світі за ніч змінилося, а що він не міг зрозуміти.

Підійшла дружина, здивовано подивилася на нього і сказала: “Корову вже подоїла, час виганяти худобу”. Оверко відчинив повітку, випустив корову з телятами на пасовисько, потім взяв довгу лозину і погнав до ставка гусей та качок. З хати вийшла Параска, пошукала очима батька і гукнула: “Тату, чуєш: головний дзвін Мотронинського монастиря подає сигнал?”. Старий Токовенко зупинився, прислухався, кинув лозину і швидким кроком рушив додому. “Йди в хату, – сказав він, звертаючись до дочки. – Я вже все там приготував. Не барись. Харчі у вузлику”.

Тільки вчора вона була у холодноярських повстанців, бачила рідного брата Петра, чула про те, як вони збираються битися з більшовиками до останньої краплі крові, і ось батько знову хоче відіслати її до брата. Та їй не звикати до цього. Не один десяток кілометрів сходила вона потаємними стежками Холодного Яру, пробиралася крізь лісову гущавину до рідних серцю людей. Від них вона знала, що Холодний Яр був, є і буде символом боротьби за волю й незалежність. Тут піднялися її односельчани проти більшовиків і створили свою Холодноярську республіку. Село Мельники, звідки була Параска, її батьки і брат Петро, мов дитя до рідного брата, тулиться до Холодного Яру і поповнює повстанців живою силою. З Мельників у боротьбі з комуністами загинуло близько 300 чоловік.

Отаманом борців за свободу ї незалежність України був Василь Степанович Чучупак. Він першим у ХХ ст. підняв у Холодному Яру синьо-жовтий прапор за самостійну Україну. Параска знала, як любили повстанці отамана Чучупаку. Його слово для холодноярців було законом, його накази виконувалися бездоганно.

Штабом борців був Мотронинський монастир. Його дзвони приймалися як сигнали і коли головний дзвін бив двічі, збиралися дієві сотні; тричі – резерви, а якщо бив, як на пожежу, збиралися всі, хто мав хоч якусь зброю…

Старий Токовенко зрозумів, що сигнал, який він з дочкою почув, кликав до боротьби, бив тривогу.

“Йди, дочко, поспішай, неси харчі до наших”, – повторив Оверко і тричі перехрестив дівчинку. Ліс мовчав. Тільки вітер змушував його зашарудіти розлогими вітами. Величні дуби бачили на своєму довгому житті людей сильних духом і тілом, борців за щастя і свободу українського народу. Ось тільки вчора тут була битва між повстанцями–холодноярцями та ворогами народу – більшовиками. А зараз маленька дівчинка з вузликом в руках іде до рідного брата. Дарма! Немає вже загону бійців. Перебили їх!

Раптом Параска зупинилася. Що це? Де ж люди? Нікого немає. Але ж ні! Ось лежать біля старого дуба молоді хлопці. Вона підбігла до них і від жаху закричала: “Любі мої, що сталося? Хто ж вас вбив?!”

Серце старого батька затремтіло від тривожного монастирського дзвону. Він бачив людей, які бігли по вулицях, щось кричали. Гавкали собаки. Жах охопив усіх…

По польовій дорозі на великій швидкості нісся візок. З – під колес здіймалася курява, стелилася по землі…

Параска бігла щосили. Гілки дряпали її лице, вона спотикалася, але уперто продовжувала просуватися вперед крізь майже непрохідну лісову гущавину, така маленька порівняно з титанічною природою Холодного Яру. Густа крона дерев не пропускала світла, було темно і сиро. Парасці стало страшно…

Оверко починав піддаватися загальній паніці. Але що робити? Він вибіг з двору:

“Що трапилось? Куди ви?” – запитував він кожного.

Люди не могли йому відповісти. Вони просто бігли, тому що боялися.

А дзвін наростав. Його було чутно усюди. Цей дзвін, який для селян означав смерть, неволю, або розорення, діяв гіпнотично. Чоловіки, жінки і діти, не усвідомлюючи, що роблять, бігли від небезпеки, хоча й не знали, від якої – інстинкт самозбереження змушував їх кидати свої домівки і рятуватися у лісі.

А монастирські дзвони продовжували кликати людей до порятунку.

І вже неможливо було їх чути. Оверко затулив вуха, але дзвін переріс у суцільний гул і ще довго відгукувався у свідомості. Згадалися слова дружини:

– Що? Що ми будемо робити? Дочка ще не вернулася! І батько, немов крізь якусь стіну, почув свою відповідь:

– Будемо чекати!

Будемо чекати… Будемо чекати…

А заграва пожежі вже спалахнула над обрієм…

Праска раптом зупинилася між велетенськими товстими дубами. Вони оточили її. І темно, темно… Невже вона заблукала?

І мертва тиша.

Дівчинка тремтіла від жаху. Було щось неприродне серед цих мовчазних дерев. Ні вітерцю. Ні шарудіння. Така м’яка земля під ногами. Жодної живої істоти. Навколо лише дуби. За ними – зелені хащі. Вона підвела очі. Дивилася вперед. Так стояла довго. Потім повернулася… Уся природа завмерла. Раптом… Щось майнуло навколо неї. Завертіла головою. Нічого… Все таке саме, як було за хвилину до цього. Від страху Параска присіла. Мурашки пробігли по її спині. Промайнула здогадка: вона ж тут не сама…

Бричка неслася по дорозі. До неї приєдналися три вершники. Тільки що у лісі вони вбили того, хто хотів зупинити їх та визволити людину, яку вони везли у цій бричці. Але ж ні: таку здобич вони не випустять, і ніякі там “бандити” не зможуть примусити їх це зробити.

По одягу вершників можна було зрозуміти: це більшовики. Вони наближалися до Мельників.